У Херсоні завершився міжнародний фестиваль "Мельпомена Таврії". Запросили 11 країн, показали 37 вистав, вшанували 800 гостей. Фестиваль вбиває наповал - масштабом і кількісним фактором.

Отсмотреть, а тим паче описати майже сорок постановок - немислимо. Можна збожеволіти або втратити апетит до сценічного мистецтва. До того ж кожен, навіть самий елітарний фестиваль передбачає і вишукану репертуарну серцевину, і те, що називається "Фрінж" (в орбіті основної програми).

Але не в той бік нишпорить допитливий критичний розум, нема на Фрінж-території на ловця біжить звір.

Найбільше мене цікавили в рясної програмі кілька іногородніх постановок на основі класики. І. Карпенко-Карий - "Хазяїн" (режисер Максим Голенко, Миколаївський український театр), М.Гоголь - "Ревізор" (режисер Автанділ Варсімашвілі, Тбіліський театр імені О. Грибоєдова), Ж.-Б. Мольєр - "Скупий" (режисер Мері Бейл, Театр Бекейшчаба Йокаи, Угорщина). Причини інтересу - суб'єктивні і об'єктивні.

Щодо молодого режисера Максима Голенка вже років зо два розглядають в якості кандидата в депутати незареєстрованої партії "Велика надія українського театру". На те є підстави. Людина він обдарований і працьовитий, скромний і небалакучість. У художніх пристрастях - всеїдний.

Не так давно мене вразила його "Біла ворона" в Рівному. Вистава захопив здатністю режисера сучасно і небанально перечитати-переспівати легендарну рок-оперу Ю.Рибчинського і Г.Татарченко, виявивши в історії рубежу 80-90-х нового головного героя. Зовсім не героїчну Жанну д'Арк, а скаженого звивається перевертня, Шута-диявола - справжнього повелителя теперішнього світопорядку. Максим переконливо пред'явив свій творчий хист сучасного модератора такого "майданного театру", відкритого навстіж і в той же час замкнутого в самому собі, як буває закритою якась спеціальна система, в яку вхід стороннім - заборонено.

Як відомо, цей же режисер продемонстрував чоловіче мужність, поставивши в центрі Києва, в холодному цирку, новаторський естетський треш "Афродизиак" (незбагненний для мого інтелекту літературний матеріал і героїчні зусилля продюсерів і режисера, як конструктора нового для нього світу).

Зрозуміло, що не тільки в столиці, але і в провінції режисер здійснює важливе державне завдання в світлі поточних театральних реформ. Він запускає в специфічну і не завжди закостенілу систему регіонального театру такий собі "вірус" примодненного експерименту.

Ні йому, ні іншим експериментаторам, природно, не вдасться цю систему остаточно зламати, "перезавантажити", зробивши таку - ідеально художньої і адекватною. Але спроби вітаються, а результати досліджуються.

П'єса І. Карпенка-Карого "Хазяїн" в трактуванні М.Голенко існує в жанрових відтінках "інфернального криміналу". Класична п'єса, останнім часом стала затребуваною, далека від містики. Це реалістична історія поразки українського капіталіста-кровопивці. І в якомусь сенсі це історія відплати (конкуренції) - молоді шакали мстять старому вовку, обгладивая того до кісток.

"Хазяїн", (Миколаївський український театр)

Сучасний режисер не схильний "впадати в реалізм". Або, тим більше, хибно опускатися до будь-яких точних координат місця, часу, дії. У миколаївському виставі все образно і абстрактно, метафорично і узагальнено. Талановитий молодий художник Юлія Заулічний (стежте за її творчістю) придумала для "Хазяїна" виразну сценографію - чарівну гору в центрі сцени. І таким чином дала постановнику проїзний квиток в інший світ: гора врожаю, Козацька могила, Голгофа, терикон в Донбасі, піраміда Хеопса. Або просто: "Стоїть гора високая, а під горою - гай". Гай - кольору купюр.

Сам господар, Терентій Пузир, спускається з верхівки чарівної гори, він їде на троні по рейках-сходах, всім своїм виглядом натякає на спорідненість з яким-небудь мольеровским героєм на зразок Гарпагона.

Ніщо в головному герої чи не нагадує, скажімо, хрещеного батька з наших 90-х (хоча режисер цього прагне). Ніщо в ньому не вселяє небезпеки і владності. Розмовна манера господаря -кріклівость "над" текстом. Його слово не примушує ціпеніти і здригатися, боятися і побоюватися. Оскільки (за версією режисера) новий господар - це слуга вже усталеного стану речей. Як і інші слуги різних національностей в цьому ж сюжеті.

Низка образів прісних - найманців, охоронців, поплічників, шакалів - "деіндевідуалізація" стороннього оточення капіталіста. Якщо в подібному задум, то він суперечливий: хоча б свита зобов'язана грати яскраво замість голого короля.

Голенко - майстер облаштування будь-якого сценічного простору: хоч столичний цирк, хоч Камерна сцена франківців (там свого часу йшов, на мій погляд, один з кращих його вистав за Ф. Достоєвським "Сон смішної людини"). Його картинки і метафори - подекуди і в окремих випадках - не поступаються навіть сценічним фантазіям гігантів театральної думки з Литви. Таких, наприклад, як Р.Тумінас. Деякі образи в миколаївському виставі і сприймаються мимовільним визионерской цитуванням певних досягнень іноземних майстрів.

І на цю тему, до речі, ми довго говорили в поїзді з Херсона до Києва з шановним литовським критиком. Оно теж виявив мимовільне візіонерство. І значить у мене не виникло галюцинацій.

"Литовські" популярні образи - земля, зерно, тощо і т.п. - як би тканину українського вистави. У той же час це і імпортні латки. Бідна інфернальна овечка, супутниця Пузиря, нагадує образ жінкоподібний кози, що стала подругою героїв-євреїв в тумінасовском виставі "Посміхнися нам, Господи".

Але якщо з литовським критиком добродушно говоримо про вірус "Тумінаса" (вплив популярної литовської режисури з Youtube на пострадянський театр) - то за цим немає ні докору, ні оргвисновки. Світове сценічний простір саме по собі здатне на взімоотраженію, взаємопроникнення.

І, якщо, скажімо, Р.Тумінас (якщо говоримо про нього) - одночасно Моцарт і Пуаро в головних своїх сценічних сюжетах (божественне натхнення і "маленькі сірі клітинки" органічно співіснують в його композиціях), то ... То в деяких місцевих випадках частіше спостерігаєш комбінації "маленьких сірих клітинок". Розфарбовування тексту. Штучне перекроювання старого сюжету під фасон нового часу. Візуальні запозичення.

При цьому авторське слово, на перший погляд, нічим не спотворене в миколаївській постановці, в тій же постановці - абсолютно мертве. Чи не випромінює енергії і не укрупнювати сюжет. Словам в цьому спектаклі - незатишно, образи відчувають себе привільно.

Дві години в спектаклі барабанять слова-слова-слова практично в одній і тій же тональності. Нівелюючи розвиток теми, її загострення і розгалуження. Хоча тут не театр візіонера.

Проте, це зовсім не "поганий театр". Навпаки, для провінції це навіть хороший театр. Однак тенденція форматування конкретного режисера в "першу лігу" не допускає двозначності або нечесності з мого боку. Цей та інші спектаклі повинні бути доведені до повної бойової готовності. Вірус "Тумінас" (або інші аналогічні віруси "литовського метафоричного театру"), звичайно, євростандарт. Але мріємо, щоб український авторський спектакль народжував авторські образи, авторську інтонацію - шляхом авторської інтуїції і таких же осяянь. Щоб не було навіть натяків на вторинність або надуманість.

***

Забавно, що подібний "вірус" чудово себе почуває не тільки в українській системі, а й у системах дружніх нам держав. Грузинський режисер Автанділ Варсімашвілі, що називається, майстер своєї справи: рука тверда, погляд палаючий, задуми міцні, а естетика - на межі радянського театру 80-х і грузинського театру теперішнього часу.

У цьому неважко переконатися, подивившись його "Річарда III" в Театрі ім.І.Франка. Подібні відчуття виникають під час перегляду його ж "Ревізора" з Тбілісі (театр ім. О. Грибоєдова).

«Ревізор» (Тбіліський театр ім.А.Грібоедова)

Цю постановку на батьківщині в 2015 році назвали найкращою відразу в чотирьох номінаціях - спектакль, режисер, музика. І, відповідно, кращий актор - Хлестакова грає Аполлон Кублашвілі.

Так, цей - справжній Аполлон. Рослий і потужний, з хрипким, але сильним голосом. Це вам не вертка моль, як іноді подають спритного Івана Олександровича Хлестакова. У Грузинів не Хлестаков навіть, а витязь у тигровій шкурі. Його саме небо спустило в російське пекло, в повітове місто N, щоб цей витязь, так би мовити, провчив зарвалися бестій і злодійкуватих негідників.

Коротше кажучи, згідно із задумом пана Варсимашвілі, сам Аполлон спускається в пекло. І цим, мабуть, головний конфлікт в постановці - вичерпаний.

Чому? Тому що фантасмагорія, запропонована режисером як форма, передбачає іншу природу конфлікту. А сюжет М.Гоголя, одночасно викриває Хлестакова і чиновників, в даному фантасмагоричному форматі сприймається застиглим, оплившім, що не розвивався. Якимось сонливою і марно лякає.

Пам'ятається, Г. Товстоногов в своєму "Ревізорі" запропонував в якості головної теми не «жах", а страх. Час від часу в темряві виникав невідомий в колясці, він їхав до грішників з міста N. І страх проникав в кожну свердловину сценічного сюжету. Тому що страх - це невідомість, а жах - очевидність.

У грузинському "Ревізорі" режисер нагнітає не страх, а жах. Однак - не страшно і не жахливо. Хлестаков занурюється в метафоричний пекло. Насправді, він сам - елемент такого пекла. Зухвалий і злий, нахабний і безцеремонний, він не ангел, а демон помсти. Кричить командним голосом, в кожному виступі - інвектива.

Режисер задано гіперболізує і ревізора, і тему жаху-жаху, образно підбиваючи свій сюжет до біблійним одкровенням. На що має право.

Але додаткове підступність гоголівської комедії ще і в тому, що найжахливіше там (в комедії) - не тільки в загальному, а в приватному. Чи не в глобалізм, а в якійсь "окремо", яка спроектована автором на весь російський світ.

Витязь Хлестаков прагне боротися з порочним миром, та не з ким. Немає людей, а є покірливі фантоми і фантики. За винятком, мабуть, розумного городничого, якого актор Слава Натенадзе грає абсолютно чудово: рівна і незворушна інтонація якогось секретаря райкому, який пережив не одного дурня.

Так що витязь тут ніхто особливо і не чинить опір. Вони живуть своїм сонної фантасмагоричною життям, він - своєю. З'явиться до них витязь, Аполлон або Хлестаков - пережити і цих. У фантасмагорії своя система цінностей.

Гоголівська сатира в грузинському виставі розчиняється в режисерській містиці, в концентрованої метафоричності і метафизичности.

І знову разом з чудовим литовським колегою-критиком, говоримо про підступних віруси. Свого часу в Литві той же Р.Тумінас ставив "Ревізора". І деякі есхатологічні і містичні образи-мотиви начебто ненавмисно пролетіли над Тбілісі, натякаючи на недобудовану (або зруйновану) церква; на вогонь, мерехтливий в посудині; на воду з відра, на інше.

Власне кажучи, все "це" надбання (знаки, символи, метафори, натяки) вже давно не "чиєсь", а - нічиє. Система зламана, віруси творять що хочуть. Хочуть - народжують авторські шедеври, хочуть - провокують талановиту сценічну компилятивность.

На мій погляд, грузинський "Ревізор" - дійсно про "жаху" (якщо так хоче режисер). Але жаху, до якого сама людина - звикає, пристосовується. Згодом і перетворюючись на щось жахливе - безвольне, покірливе, сіре, котра булькала. Як і гоголівські герої в грузинському виставі. Калюжа в центрі сцени, що символізує переправу з одного світу в інший світ, насправді символізує тільки бруд, в яку перетворено людина - жахнувшись жаху. Тут зовсім не Аполлон спускається в пекло, тут сам пекло затягує до себе Аполлона (Хлестакова), не залишаючи іншого вибору.

***

І кілька слів про Ж. Б. Мольєра, який на фестивалі виявився не вражений ніяким вірусом. Вистава "Скупий" Театру Бекейшчаба Йокаи з Угорщини - оплот консерватизму і цнотливості. Це справді закрита система, яку чавунним лобом НЕ проб'є ніякої експериментатор або компілятор.

Вистава "Скупий" (театр Бекешчаба Йокаи, Угорщина)

У мирні театральні часи в сторону таких постановок інший фестиваль навіть не чхнув би. Облаяли б - ретроградством, анахронізмом.

В теперішні часи скромна середньостатистична постановка угорських майстрів представляє навіть естетську цінність. Як зразок театру акторської, текстового: досить щирого.

В одній вигородці і в одному павільйоні угорський Гарпагон (актор Бартуш Дюпа) грає-не нудьгує майже дві години, не вдаючись до візуальних фокусів, про нагальні паралелей або відображенням в сучасності.

Його герой - старий і скупий. І це багато що пояснює. Старість лімітує період його чоловічих бажань - і він зазіхає на молоду. А скупість - вже таким він вродив. І такі його ненадумані взаємини з реальністю.

Його руки (!) Самі тягнуться - до неоновому скриньки, до ламаного гроша. І ця манія абсолютно безболісно живе всередині нього як безпечний "вірус". І Гарпагон зовсім не страждає від такої хвороби. І інші від неї не сильно залежні. Просто у кожного - свої ролі в одній договірній грі.

Протягом вистави - рівне. Так дорослі розповідають повчальну історію допитливим дітям. У Києві, наприклад, "Скупого" доповнили дивним музичним абсурдом, озвучивши Мольєра противопоказанной йому музикою Ніно Рота. Угорці, навпаки, довірилися скупого - жадібним ритмам його старіючої душі.

Угорські актори, правда, злегка підбадьорили свій спектакль українськими текстами. І зал шаленів. Сам жест, сприйнятий як реверанс гостинній Україні, виявився чи не художнім прийомом. Не сильно винахідливий спектакль, несподівано виявив "білінгвістичний" потенціал: мовляв, кожен "скупий" на цій Землі - угорський, украінскій- без перекладача зрозуміє один одного. Все розкажуть - руки і очі. Для скромного пристойного театру часом вистачить і цього.

PS Масштаб і переконливий організаційний рівень "Мельпомени Таврії" підводять до давно назрілого резюме: на базі цього форуму давно слід було б утворити ще й фестиваль національного масштабу, з відповідною премією за кращі українські вистави сезону. Тим більше, що глядач тут неймовірно вдячний - аплодують всім і за все.