На правому березі Сени під скляними склепіннями паризького Гран Пале веселить публіку мобільна монреальская трупа зі звучною назвою Великий Балет Канади. Її гастролі проходять в рамках Фестивалю «Танцювальне літо в Парижі». З 2000 року посаду артистичного директора канадської трупи з Монреаля займає македонець Градимир Панков. Отримавши в свої руки незоряних ансамбль танцівників, Панков обрав в якості репертуарної доктрини безпрограшно-касовий варіант танцювальної гуморески, мініатюри, шоу. Залишивши базою класику, Панков зробив акцент на більш адаптований до життя сучасний танець.
Зараз гастрольну афішу прикрашають імена хореографів першого ешелону - Іржі Кіліана і Охада Нахаріна.
Ізраїльтянин Охад Нахаріни - один з найзнаменитіших хореографів сучасності. Oн працював в компаніях Марти Грем, Моріса Бежара. З 1990 року є артистичним директором Батшева данс компані, з якої приїжджав до Москви. Його роботи прикрашають репертуар Паризької Опери, Нідерландського балету, Ліонській Опери, Кульберг Балету (Швеція). Нахаріни поставив для Монреальської трупи опус «Мінус один», який він склав зі своїх ранніх популярних шести п'єс.
«Мінус один» - пластична притча про жорстоке людському світоустрій на музику мамбо, ча-ча-ча, єврейських пісень (в кульмінаційні моменти заспівує хором «Хава Нагіла»). Танцівники в сірих костюмах, білих сорочках, чорних круглих капелюхах півколом сидять на сцені. По черзі перекидаючись і скидаючи капелюха назад, піднімаючи поли піджаків, вони немов женуть білу хвилю. А замикає падає ниць на сцену, як заклинило клавіша друкарської машинки. Найменше порушення правил суворо карається. Обнажаясь до білих трусів і майок або одягається в широкі білі східні шаровари, носячи сцені або переміщаючись шеренгами пo авансцені, танцюючі пильно стежать за чистотою рядів, моментально затюківая кожного, хто хоч трохи автономний, хто хоче бути «мінус один» з натовпу. Шеренги «чешуть» сцену, немов човники ткацького верстата. Вивалюються з них персонажі солістами і розповідають про себе коханих і навіть про своїх родичів. Потім удят «жертв» з партеру, виводять їх на сцену і кружляють у танці. Але в кінцевому підсумку в мінусі виявляється сама публіка. Глядачі, трохи Потусовавшись на сцені, викидаються потужної танцювальною хвилею назад в зал. Кожен цвіркун знай свій припічок! Нідерландська танцівниця Діді Велдман, яка співпрацювала з Іржі Килианом, Матсом Еком, яка працювала в Рамбер данс компані, перекваліфікувалася в хореографи. На музику Шостаковича вона поставила для канадського театру балет «Тоота». Група клоунів в білих костюмах з забеленного особами і яскраво-червоними напомадженим губами більш сорока хвилин проробляє невигадливі комбінації з стрибків, арабески, аттітюдов і обертань.
Ключовим епізодом є поява клоунеси в білому платтячку, тіло якої густо обвішаний великими червоними кулями. Зачарований нею клоун з білими підтяжками намагається зловити мрію, але в його руках залишаються лише кулі і плаття.
Один з найвідоміших хореографів нашої епохи, чех Іржі Кіліан, очолює Нідерландський театр танцю. На музику Моцарта він поставив «Шість танців» для 8 танцівників. Пари в старовинних перуці, стилізованих під епоху Амадеуса, одягнені в біле. Груди кавалерів оголена, а на дамські стегна підняті широченні криноліни. Особи-маски забілені, як у гейш, а щоки і губи підведені й як у чуріковской королівни з «Морозко». Дуелянти заколюють один одного кинджалами, жартують з любов'ю і перекочують на коліщатках манекени: одні обезголовлені, у інших капелюх стирчить в грудях, треті - напівроздягнені. У всьому кураж, запал і талант.
Хореограф Мауро Бігонцетті спершу танцював в Римській Опері і Атер-балеті. З 90-х років ставить для Ла Скала, театрів Рима, Верони, Неаполя, Штутгарта, Берліна, Нью-Йорка, Лондона, Марселя. Балет «Времена года» поставлений на гармонії Антоніо Вівальді. Бігонцетті намагається розповісти про нескінченні перепадах почуттів між чоловіком і жінкою. Але з ідеї вийшов однаковий набір рухів сучасного танцю, силовий акробатики і пуантной техніки. Танцівники здійснюють таємничі паси руками на тлі задника, що переливається від червоного до сірого, зеленого і знову до червоного, або хитромудро крутять власниць сталевого носка, як дзигу.
Інший балет - «Кантата» - створений Бігонцетті на традиційну музику півдня Італії XVIII - XIX століть і неаполітанські пісні. У масових сценах бере участь жіночий вокальний квартет, артистки грають на баяні і б'ють в бубон. Здається, що глядача веде залита сонцем дорогa в глиб неаполітанських кварталів. «Кантата» за структурою нагадує спектакль Еміра Кустуріци «Час циган» в Паризькій Опері, але по фантазії йому явно поступається. Зв'язок між епізодами зрозуміти вкрай важко. To чоловіки тягнуть жінок по підлозі, скидають в одну купу, немов трофеї. Тут же двоє кавалерів обертають даму, як млин. У цьому дивному калейдоскопі ефектний людський паровозик з стирчать з нього руками, ніби крилами летить зграї птахів. A в промені світла страхітливо махає руками солістка, схожа на чорну ворону. У фіналі - суміш дискотеки з циганським табірним танок. Після вистав фойє Гран Пале перетворювалося для публіки до п'ятої ранку в танцпол з модними діджеями.
Глядачі могли бути присутніми і на денних тренажно классax, які проводила блискучий педагог Катерина Щелканова, раніше танцювала в Маріїнці і Американському театрі балету. Ось так любителі балету могли підглянути танцювальну кухню. А навпроти - в Малому палаці - теж танцювали. В рамках виставки «Іспанська ніч. Фламенко »Домінік Ребо показивалa свої танцювальні перформанси на іспанські теми. Пізно ввечері під відкритим небом на подвір'ї Пале Рояль публіку пригощали балетами Моріса Бежара, Бориса Шармаца і хіп-хопом. Словом, танцювальна лихоманка охопила весь Париж.
Олександр Фірер
